МАРКІВЦІ<br>Ласкаво просимо!
З НАЙДАВНІШИХ ДЖЕРЕЛ

Пономарьов О. М., кандидат історичних наук



Джерело — В. О. Круглик. Марківці — краплина історії України. — Чернігів: Аспект-Поліграф, 2013. — с. 9-20.



Бобровиччина, яка розташована на межі лісової зони і лісостепу, є південно-східною частиною Чернігівської області. Межує з Броварським, Баришівським і Згурівським районами Київщини. Тому і не дивно, що край бобровників від середини XIV ст. до кінця XVIII ст., входивши до складу різних адміністративно-територіальних одиниць, тяжів при цьому до Києва, як центру цих земель.

Засновані під 1155 р. села Бобровицького району — Браниця і Свидовець, згадувані в літописах, під 1196 р. — Стара Басань і Ярославка яскраво свідчать про те, що в києво-руську добу ці місцини були вже залюднені. Ці села виникли й існували як вотчини чернігівських князів. Однак літописні й картографічні матеріали свідчать про належність у ХІ-ХІIІ ст. земель південніше лінії Остер—Ромни до Переяславського князівства. Згадуване в Іпатіївському літописі урочище і укріплення Обров не локалізовано, однак можна припустити, що його назва походила не скільки від «обрів» себто аварів, а могла бути скороченим найменуванням укріплення Бобров.

Через південь Бобровиччини пролягав важливий торговельний шлях, який прийнято називати «путь из хазар в немцы», що зв’язував Київ з містами Золотої Орди з одного боку, і Західною Європою з іншого.[1] Після монголо-татарського нападу на Київ 1241 р. економічні зв’язки з Регенсбургом (Південна Німеччина), рівно як і з іншим контрагентом — золотоординськими містами Ердель і Булгар, припинилися. Сільське населення ховалося у лісах, а міста втрачали колишню кількість людей, які шукали прихистку у Північно-Східній Русі.

Ситуація почала змінюватися після того, як між 1355 і 1362 pp. Київські землі і Чернігово-Сіверщина були включені до складу Великого князівства Литовського.

З утворенням у 1471 р. Київського воєводства, з відповідним його поділом на староства, північна частина Бобровиччини входила до Остерського, а південна до Переяславського староства.

У 1503 р. великий князь Великого князівства Литовського Олександр Казимирович віддає землі у верхів’ї річок Трубіж і Супій шляхтичу Дашку Івановичу. Вже його син, черкаський староста Остафій Дашкович «на грунтах басанському і биковському» засновує два містечка Басань і Биків і 8 сіл: Стару Басань, Марков [Марківці?], Юрков, Павлов, Бригінці, Кулагин, Карпилівку і Воронков. Поступово налагоджувалися промисли, оживали торговельні зв’язки. Однак більшість земель протягом XV-XVI ст., навіть і після входження їх до складу Речі Посполитої, були порожніми, переважно використовуючись як «уходи».[2]

На півдні Остерського староства по лінії річок: Плоска Руда — притоки Трубежу Верхньої Басанки, Лисячої Долини — приток Недри і аж до Волотової могили у верхівях Супою у 1625 р. було лише одне замкове містечко Бобровиця (Бобровниця) на річці з однойменною назвою — притокою Трубежу. Містечко було засновано або ж перейменовано, у 1600 p., а на 1616 р. мало вже 107 «домовъ осѣдлыхъ», хоча тариф 1628 р. показує всього 16 димів і 8 огородників. До 1627 p., коли дим було тлумачено як фіскальну одиницю, яка відповідала 1 господарству, дим очевидно відповідав кільком хатам або навіть господарствам. З поселень цієї волості у 1628 р. згадуються Заворичі, Світильне на Трубежі, Рудня на Данильві, Стара Басань на Басанці і Нова Басань на Недрі.

В Остерському старостві у 1636 р. виникли Козелець, Козари і Ржавець на Острі, Калита, Семиполки, Сухиня, Мостова слобода, Заворичі і Мокрець на Трубежі, нова Бобровиця поряд зі старою на р. Бобровиці; Ярославка на р. Сазі (р. Сага).

Розмежувальною комісією 1638 р. було прийнято за правило, що старі поселення належать Київщині, а ті, що виникли за Сигізмунда III — до чернігівського воєводства. Південна смуга остерської округи як і раніше знаходилася у володінні Аксаків (світильнинська волость) та Ходиків Криницьких (басанська волость). Басань разом з Биковим після Дашка Івановича переходили з рук у руки: від Дублянських до київських міщан Кошколдовичів (1578 p.), а від останніх до Кобизовичів Ходик, які назвалися Криницькими (1593 p.).

Після втручання у 1605 р. у справу щодо володіння цими землями переяславського старости князя Януша Острозького маєтності розділилися: Биків — до староства, а за Криницькими лишилася тільки басанська волость, якою вони володіли аж до Руїни.

У середині XVI ст. крім дрібношляхетської колонізації на Лівобережну Україну, яка з часом стала причиною виникнення таких міст як Бровари, Бориспіль тощо, селянство Правобережжя Дніпра в пошуках свободи від утисків панів переселялося на вільні землі, в основі чого лежала «займанщина».[3]

Польський дослідник О. Яблоновський кінця XIX ст., посилаючись на акти Люблінського трибуналу, які торкалися справ про селян-втікачів, подає географію місць, звідки відбувалося переселення до Бобровиці. Так утікачі з Ходоркова[4] прямували до Бобровиці, Бикова, Басані. Селяни з Черняхова знаходили прихисток в Бобровиці, Гоголеві, Прилуках; з Ржищева у Бобровиці, Борисполі, Євминці. Найбільше переселенців до Бобровицької волості було з Черняхова, Видибора, Осечі (Житомирська округа) й Ставищ, Андріївки (Київська округа).

Переселенці, які осаджувалися на нових землях, на певний час отримували пільги, однак, поступово потрапляючи у залежність від нових панів. В останній чверті XVI ст. — першій половині XVII ст. українські землі Лівобережжя стають величезними латифундіями дідичних потентатів, які являли собою новий тип удільних князів. Їхня влада була на цих землях практично безмежною, що було неможливо в Старій Польщі, де влада магнатів обмежувалася сеймом і королем.

Перебуваючи у складі Великого князівства Литовського, Лівобережна Київщина все ж таки мала притлумлений розвиток, аж поки після 1569 р. державці не почали укріплювати прикордонні міста — Любеч і Остер — центри однойменних староств Київського воєводства. Входження українських земель до складу Речі Посполитої після Люблінської унії крім релігійної експансії принесло й певні економічні перспективи. Міське самоврядування за часів ВКЛ розвивалося мляво, а нобілітет князівства не мав достатнього потенціалу щоб інкорпорувати приєднані у середині XIV ст. землі. Натомість польські владні структури делегували в Україну так званих «крулев’ят», які заходилися будувати новий тип соціально-економічних відносин, з одного боку об’єднуючи під своєю владою величезні масиви земель, як зазначалося вище, а з іншого — надаючи різні права і привілеї містам, що сприяло розвиткові торгівлі й економіки в цілому.

У квітні 1578 р. любеньким міщанам було надане право на ведення безмитної торгівлі по всій країні та звільнення від сплати мостового і гребельного, що підтвердив король Стефан Баторій. Однак права на проведення ярмарків і торгів Любеч у досліджуваний період не отримав через своє прикордонне розташування і віддалення від торговельних шляхів.

З огляду на географічне розташування Остерське староство мало більш вигідну позицію. Остер, бувши до 1618 р. як і Любеч прикордонним замком, на відміну від останнього, крім звільнення від сплати мит і податків на всі товари (1562 p., 1595 p., 1634 p.) отримав від польського короля Сигізмунда III (27 березня 1627 р.) право проведення щотижневого торгу і двох щорічних ярмарків. Перший ярмарок розпочинався на свято Водохреща або ж Трьох Королів, другий — у М’ясопусну п’ятницю після Великодня. Міщанам дозволялося шинкувати пивом, медом і навіть горілкою за умови, що це не завдаватиме шкоди королівським корчмам.

Щопонеділювий торг мало отримати містечко Михайлів, згідно з фундаційним привілеєм від 10 липня 1597 р. Його осадження на городищі Волинь в Остерському старостві розпочав Іван Коловицький. Згодом містечко змінило назву на Бобровиця.

Після смерті осадчого І. Коловицького у 1602 р. пожиттєве право на містечко отримав остерський староста Михайло Ратомський. Королівський привілей М. Ратомському, виданий 12 вересня 1602 p., застерігав, що якби ця осада не мала міського права, то староста має перенести її на інше місце і встановити торги. Стосунки старости з мешканцями Бобровиці, так само як і Остра, складалися не найліпше: М. Ратомський був прихильником збереження традиційного для Великого князівства Литовського першої половини XVI ст. суворого підпорядкування міщан старостам. Ситуація змінилася після призначення на посаду остереького старости королівського секретаря Реміяна Залеського. 26 березня 1627 р. з його ініціативи Бобровиця отримала привілей на ярмарки й торги. Цей документ установлював щотижневий торг і два ярмарки, які мали проходити на православні свята — святого Прокопа і святого Михайла. Місцеві міщани отримали ті ж права на шинкування, що й остерські.

Уже пізніше, у 1756 р. «в мѣстечку Бобровицѣ торги в понеделник и пятокъ, ярмонокъ единъ — июля 8», тобто на Прокопа.[5] За розвитком торгівлі містечко програвало найближчим містам і містечкам Київського і Ніжинського полків. Так, у Козельці було в цей час 5 ярмарків, у Києві і Батурині — чотири, у Літках, Носівці, Кобижчі, Гоголеві, Борисполі — по три.

Під час національно-визвольної війни 1648-1654 pp. українські землі були адміністровані на полки та сотні. У 1654 р. цар Олексій Михайлович надав генеральному писарю Івану Виговському жалувану грамоту на уряд брацлавського воєводи, одночасно подарувавши йому Остер з селами і містечками Козелець, Бобровиця «з усякими доходами і всіма приналежними до них вигодами».

Саме в контексті розвитку Остерського староства Бобровиччина знаходилась аж до національно-визвольної війни 1648-1654 pp., коли із встановленням полкового і сотенного устрою Гетьманщини центром Київського полку став Козелець. Тоді Бобровиця разом з селами Заворичі, Мокрець, Ярославка, Сухиня, Браниця й Марківці стала основою Бобровицької сотні Київського полку. Таким чином тяглість адміністративно-територіального підпорядкування Києву, а не Чернігову зберігалася. Після ліквідації сотенно-полкового устрою у січні 1782 року було утворене Київське намісництво, яке складалося з одинадцяти повітів, у тому числі Козелецького і Остерського, до яких увійшли землі Бобровицької сотні.

Наприкінці 1796 року взамін Київського, Новгород-Сіверського і Чернігівського намісництв було створено одну губернію — Чернігівську, яку з 1797 року назвали Малоросійською з центром у Чернігові.

(Пізніше, у червні 1925 року ухвалою ВУ ЦВК Чернігівська губернія була ліквідована і на її території створено Глухівський, Конотопський, Ніжинський і Чернігівський округи. А вже в жовтні 1932 року виникла нова адміністративно-територіальна одиниця — Чернігівська область).

Селу Марківці не так пощастило, як зазначеним вище селам Бобровиччини, згадка про які є в літописах києво-руської доби, більше того точна дата заснування села невідома. Довідник «Чернігівщина», виданий 1990 р. видавництвом Української Радянської енциклопедії, подає відомості про те, що село було засновано в другій половині XVIII ст. Ті ж самі дані містяться і в багатотомному виданні «Історії міст і сіл Української РСР». Однак це не так.

Найдавніша з опублікованих і відомих сучасній історичній науці згадок про село, а точніше «деревню» Марківці, відноситься до 1720 p., коли майбутній обозний Ніжинського полку (1739 р.)[6] і майбутній київський полковник (1747-1751 pp.) Михайло Михайлович Танський купував землі в Марківцях Бобровицької сотні у свого брата — тодішнього київського полковника Антона Михайловича Танського (1712-1742 pp.). Так, у 1720 р. Антон Танський передав (продав) всі права на сотенне містечко Бобровиця й низку сіл, серед яких були й Марківці, Михайлу Танському.

Уже третя ревізія Лівобережної України — Генеральне слідство про маєтності Київського полку за 1729 р. містить відомості не тільки про Марківці, а й про факт володіння цими землями родиною Танських. Згідно з цими матеріалами ревізії, у селі було 11 дворів посполитих, якими «владеет полковникъ [Антон] Танскій по жалованной грамоте, а нынѣ оную отдалъ брату своему Михайлу Танскому на время; а на какой уряд принадлежало, того не показано». Разом з полковницьким урядом, який Антон Танський посів у серпні 1712 р., він отримав й велику кількість сіл, причому посполите населення ставало власницькими селянами, а козаки залишались особисто вільними.

В архівах і науковій літературі збереглися детальні відомості про села Яхни, Микитинці, Світильне, Калиту й хутір Мокієвський, якими володів київський полковник Антон Танський. Однак, коли саме він прибув і чи отримав марковецькі землі, а відповідно з якого часу вони згадуються в універсалах та грамотах, з’ясувати поки що не вдалося. До цього Антон Танський був білоцерківським полковником, а після Прутського миру 1711 р. і згону населення з Правобережної України, яке обумовлювалося умовами цього договору з Османською імперією, Танський і посів полковницький уряд у Київському полку. Одружений він був на дочці відомого козацького ватажка Семена Палія — Марії.

Слід зазначити, що Антон Танський був київським полковником до самої своєї смерті у 1742 p., коли полковником став його син Михайло Антонович Танський. Однак марковецькі землі вже були в руках брата небіжчика — Михайла Михайловича Танського, який обійме полковницький уряд після свого племінника.

Отримавши згодом маєтності, якими володів батько, його син Дмитро Михайлович Танський, бувши бездітним, продав марковецькі землі у 1767 р. за 700 карбованців київському полковому писарю Семену Катериничу. Відтоді ці землі надовго стали власністю цього заможного і знаного в історії України роду.

Марківці у перші десятиліття свого існування не були великим поселенням. Згідно з ревізією Київського полку за 1731 p., у селі налічувалося 7 дворів посполитих. Беручи за основу, що в середньому чисельність тогочасної родини була 5 осіб, а на одному дворищі могло бути 2-3 хати,[7] то виходить, що на 1729 р. у селі вже проживало від 110 до 165 осіб. А у 1731 р. від 70 до 105 осіб. Такі дані говорять на користь тієї версії, що село на час ревізії 1729 р. вже існувало принаймні кілька років. Показники зменшення чисельності дворів можна тлумачити відповідно до різних версій: перехід населення на інше місце та смертність від епідемій, які забирали багато життів у той час.

Наступна ревізія 1737 р. свідчить про значне збільшення чисельності посполитого і козацького люду в селі. Так, на 23 серпня 1737 р. у Марківцях нараховувалося 20 дворів, де мешкали козаки, і 13 дворів посполитого населення. Заможних і середньо-грунтових ані козаків, ані селян не було. Лише малогрунтові. Серед них козачий отаман Фѣско Бурак, козача удова Фѣска Лук’яниха і козаки: Сѣмѣн Ковтунѣнко, Дмитро Тимошѣнко з братом Іваном, Матвѣй Бурак, Тимух Гук. Серед посполитих до малогрунтових відносилися Сава Коношѣнко і Грицко Турчин.

У Марківцях уже в той час зустрічаються такі прізвища як Буряк, Боклан, Бокланенко, Литвин, Пінчук, Кошіль. Принагідно зазначимо, що ці прізвиша збереглися у селі и донині.

Пізніша ревізія Лівобережної України, відома як Рум’янцевський опис 1766 p., подає наступне зображення села: «Малороссійского Киевского полку сотнѣ Бобровицкой деревня Морковцѣ[8] лежащія от полкового города Козелця[9] в 30 верстах, от сотенного мѣстечка Бобровицѣ в 10 верстах же ώная при озере Клину, которое течение имѣеть на полудень, положение жъ оной [деревни] на ровном месте».

Про розміри селянських господарств можна зробити висновки з наступних даних. У 1766 р. два брата — Григорій та Кирило Коноші — мали кожен своє дворище, але ймовірно вели спільне господарство, оскільки статистика подає відомості про чисельність їхньої худоби разом. У братів було 4 воли, 3 корови, 1 теля, 10 свиней, 9 коней і 250 овець (!) та 10 ягнят. З усього видно, що вівці і були основою їхнього промислу. Це могло бути і сукноваляння з вовни, і пошиття одягу з цього сукна тощо. Земельний наділ на два господарства становив 14 днів [оранки] або 24360 квадратних сажнів, Григорій Конош (50 років) мав дружину Ганну (45 років) та 7 дітей, а його брат Кирило (40 років) мав дружину Ксенію (40 років) та 6 дітей.

Земля мала неабияку цінність для козаків і посполитих. Навіть найближчим родичам вона не дарувалася, а продавалася. Причина таких дій була простою: аби земля не ставала предметом суперечок і чвар, її купував той з родичів, хто мав відповідні кошти. Наприклад, у документах, що дійшли до нас, зберігся акт купівлі-продажу землі від 1 серпня 1764 p., в якому йдеться, що «козак и житель морковскій Микита Бондарь чиню вѣдомо симъ моимъ доброволнимъ купнимъ записом в томъ что продалъ я зятевѣ своему Михаилу Борису огород с поселениемъ купленной мною в козаковъ и жителей марковских Трохима и Тимоха Ковънѣров».

Поступово збільшується кількість власницьких посполитих, які на середину XVIII ст. становили приблизно половину населення села. На 1766 р. низка дворів належала Дмитру Михайловичу Танському. Ще 8 дворів належали сотнику Новгородської сотні Стародубського полку Андрієві Рачинському.

Також у селі був «двор жилой новой в нем господских покоев 2, людских 5» де мешкали «погоднонаемные» робітники. Очевидно, це і був той «палац», пам’ять про який збереглася серед старожилів. Вірогідно, він належав родині Танських, які близько півстоліття володіли Марківцями.

Якщо брати за початкову дату 1712 р., коли Антон Танський отримав полковничий статус, він міг отримати разом з ним і Марківці, то селу зараз має бути триста, а то й більше років. На підтвердження цього можна висловити ту думку, що осажувалися села не відразу, а мали вигляд хуторів на 2-3 дворища, які поступово за 10-20 років збільшувалися шляхом природнього приросту населення і переселення нових мешканців, якщо це були перспективні землі.

Однак заможного козацького і посполитого населення ревізії XVIII ст. у Марківцях не фіксують. Як зазначалося вище, малогрунтових козаків було обмаль, переважно «крайне нищетніе и весма убогие», які, поступово зубожіючи, скочувалися до стану підсусідків.

Якщо у першій половині XVIII ст. баланс між кількістю козаків і посполитих у селах зберігався, то, починаючи ще з кінця XVII ст., безкінне й беззбройне козацтво внаслідок свого злиденного матеріального становища дедалі рідше брало участь у воєнних походах і службах, поступово поповнюючи різні категорії посполитих. Розшарування козаків на виборних і рядових, значною мірою збіднілих козаків-підпомічників дістало юридичне оформлення в гетьманському універсалі 1701 р. А згідно з царським розпорядженням від 1735 p., всіх козаків поділили на дві групи: «виборних» і «підпомічників». В основу такого поділу ліг принцип матеріальної забезпеченості кожного козака. Згодом виборних козаків звільнили від виконання «загальнонародних» повинностей, а також від «раціонів» і «порціонів». Їм ставили в обов’язок лише відбувати військову службу зі своїм спорядженням, зброєю та кіньми. Підпомічників зобов’язували постачати до війська харчі, фураж, обробляти землю виборних під час перебування останніх у поході. З підпомічників, як і з посполитих, щоправда, в половинному розмірі, стягували «порціони» й «раціони». Законодавчий акт 1735 р. юридично підтвердив фактичне майнове розшарування козацтва, закріпив привілейоване становище виборних і водночас звів нанівець усі давні права й привілеї рядових козаків. Подальша доля підпомічників здебільшого складалася нещасливо. Обезземелені й збіднілі, вони зазвичай опинялись у групах залежного населення або йшли в найми до багатих козаків. У 1783 р. внаслідок юридичного оформлення кріпацтва в Лівобережній Україні підпомічники були зрівняні в правах із державними селянами.

При Катериничах у 1769 р. в Марківцях було збудовано церкву, а отже, «деревня» набула статус села, яке продовжило свій поступ далі.

Однак, будівництво церкви вимагало значних коштів і дефіцитного будівельного матеріалу, до того ж треба було купувати церковне начиння і богослужебні книги. У зв’язку з цим власник села київський полковий писар Семен Катеринич сьомого грудня 1769 р. писав наміснику Києво-Печерської Лаври архимандриту Зосиму Валькевичу:

«К достройкѣ мало недостроенной в деревнѣ Марковцяхъ вновъ церквы (нової церкви. — Авт.) [Успенія] Пресвятія Б[огоро]д[и]цы на шалевницѣ, звоницю и прочое нужно потрѣбно (конче потрібно. — Авт.) лутичного соснового дерева, которого в здешних местахъ взять нѣгде.

Кромѣ жъ того недостаетъ четирехъ книгъ до круга церковнаго, якото: Октоиха, Трафолоя и двохъ Триодь: Постной и Цвѣтной, и купить уже нѣзачто. И для того принял я дерзновение и писал к его высокопреподобію гспдну отцу архимандриту с прошеніемъ не можно ли какъ тѣ четире книгѣ от святія Лавры приказать выдать, такь и деревъ с пня лутицъ пятдесятъ вырубить дозволить в пущѣ Сорокошицкой и о том кому надлежитъ дать предложеніе».

Намісник Лаври задовольнив прохання Катеринича, адже в селі були і власницькі посполиті, які належали Лаврі, і постать полкового писаря була досить впливовою. З того часу марківчани отримали змогу відправляти службу і дотримуватися релігійних обрядів у себе в селі.

Екстракт з відомостей Київської єпархії Козелецької протопопії подає відомості, що «в приходе Успенском Марковецком», тобто приході церкви Успіння Богоматері села Марківці за 1788 р. народилося 11 хлопчиків і 15 дівчат, вінчалися у церкві законним шлюбом 11 пар, а пішло у небуття 4 чоловіки і 9 жінок. Статистичні дані показують, що народжуваність — 26 осіб, переважала над смертністю — 16 осіб. Для порівняння зазначимо, що в той час в селах демографічна ситуація була кращою ніж у містечках.

Так у Данівці у тому ж 1788 р. на 42 новонароджених припадала 21 померла душа. У Мостищах на 29 немовлят припадало 14 небіжчиків, а у Ярославці баланс становив відповідно 85 і 37 живих і мертвих душ.

Натомість у Бобровиці в цей час приріст становив усього-навсього 1 особу, на 70 новонароджених було 69 покійників. У Козельці показники були змішаними. На полкове містечко припадало шість приходів. У «Предтеченском» співвідношення було 23 до 54, у «Преображенском» 31 до 41, у «Рождественско-Богородичном» 54 до 46, у «Троицком» 45 до 35, у «Вознесенском» 45 до 36, у «Предтеченском Никольском» 46 до 48. А всього разом на 232 новонароджених припадало 280 померлих, що свідчило про передчасне старіння містечок Лівобережної України.



[1] З одного боку шлях пролягав через Бобровиччину, починаючи від с. Русанів Броварського p-ну, виходячи з іншого на с. Монастирище Ічнянського р-ну.

[2] Уходи — землі, які не були обліковані і використовувалися як сезонні для полювання, рибальства і бджільництва.

[3] Займанщина — освоєння земель під час стихійної (народної) колонізації.

[4] Зараз село Ходорків Попельнянського p-ну Житомирської обл.

[5] Цей день за православним календарем пов’язувався зі святом зажинків: «На Прокопа вже с жита копа», «Прокіп вже нав’язав сім кіп». На городах до схід сонця зривали кріп, який не тільки клали у їжу, а й мили ним голови, купали у ньому дітей. Пасічники в цей день упорядковували бджолині рої. Цей день не святкувався як інші великі релігійні свята, але був пов’язаний з певними обрядодіями.

[6] Тут і далі зазначено роки перебування на вказаній посаді. Дані взяті з різних джерел, які протирічать одне одному, отже, датування не є остаточним і потребує уточнения.

[7] На одному дворищі могли мешкати сім’ї братів, які не бажали не тільки ділити батьківщину, а й платити зайвий податок, оскільки у XVIII ст. податок стягували з двору незалежно, скільки хат стояло і скільки сімей там мешкало.

[8] Зустрічаються різні написання назви села в тому числі і таке.

[9] Київ був центром Київського полку нетривалий час, а після 1669 р. полковим містом став Козелець.